В нашому Карітасі в останні кілька місяців сформувалась група жінок, все більш переселенок-однодумців-приятельок-коліжанок.
На жаль, постійної роботи, де ми дійсно могли б називати себе коліжанками, нема. Але потенціал, як нам здається, великий, тому знаходимо себе у волонтерстві, навчанні, блогерстві, підвищенні свого інтелекту, розвитку врешті-решт.
Між нами є красива, доволі молода, супер-інтелігентна пані Ірина.
Вона вже давно опікується таким вразливим прошарком нашого суспільства як сліпі люди.
Що ми знаємо про незрячих? Колись у Донецьку в Ленінському районі був доволі великий куточок навколо Заводу безалкогольних напоїв, де жили відносно непогано (на наш здоровий зоровий погляд) люди з такою вадою. В них була робота - наприклад, вони робили з білої жерсті кришки для консервування, а ще різні електричні дрібниці: розетки, тощо. Вони мали можливість купувати продукти в спеціальному магазині неподалік, куди привозили ще за радянських часів такі смаколики, яких в інших закладах нашого славного міста, що забезпечувалося нібито за вищою категорією, годі було шукати. Навколо стояли двоповерхові "сталінські" (зведені ще полоненими німцями) будинки, навіть світлофори були облаштовані звуковим сигналом. Та їхнє життя, як виявилось, не було таким вже комфортним.
Але це все в минулому. Часи змінилися, зараз ми живемо в Дніпрі.
У місті теж є відділення УТОС. Багато інвалідів по зору працюють, хоч і отримують невелику пенсію. Вони виробляють тактильну плитку, збирають пульверизатори, ліфтові котушки, тощо.
Побут теж більш-менш влаштований: сімейні мають квартири. самотні живуть у гуртожитку.
Кожен з них за роки життя
От, наприклад, паски, які створені руками пані Валентини.
Звісно, держава дбає про вразливих людей, наприклад через соціальних робітників, які мають багато різних обов'язків, але іноді скорочують їх до купівлі продуктів та супроводу до лікаря.
Від цих "державних людей" годі й очікувати чогось індивідуального, цікавого, теплого... Вони кажуть, що ноги в них "не казенні", хоча насправді саме за це вони й отримують свою зарплатню. В них нема часу, щоб поспілкуватися, розповісти, донести щось цікаве.
Але незрячі намагаються займатися самоосвітою - цікавляться, наприклад, просунутими гаджетами, щоб бути в тренді.
Іноді для них проводять міські заходи.
Оце та сама пані Валентина, паски якої ви вже бачили, читає про І.Франка.
Навесні та восени у приміщенні театра Горького для них проводять пісенні фестивалі.
Влітку інваліди по зору мають можливість відпочити на базі "Луч" в Орлівщині.
Вони живуть, працюють, відпочивають але їм завжди потрібна допомога зрячих, тому що навіть у таких дрібницях, як купівля їжі, бувають неприємні випадки, коли дехто з продавців може підсунути погані продукти. Бачите, які великі проблеми мають наші не дуже зрячі співгромадяни?
Без допомоги здорових людей їм важко.
Зараз пишу, а перед очима стають фантасмагоричні картини Пітера Брейгеля, та кадри з фільмів "Легенда про Тіля", "Поводир". Хто бачив, ніколи не зможе забути ті вражаючи картини.
Але ці слова не для жалю, а для того, щоб кожен з нас знав, що поруч є люди, яким тяжко жити, що в наших силах допомогти незрячим зробити їх життя цікавішим та яскравішим, не витрачаючи багато зусиль та часу. Наприклад, запросивши на прогулянку парком, щоб подихати свіжим повітрям, чи влаштувати екскурсію з цікавим змістом по Дніпру. Як, наприклад, виїжджають пані та панянки з жіночого клубу " Сеньйори та сеньйорити" при Карітасі.
Цим зараз займається пані Ірина, намагаючись самотужки компенсувати брак уваги в житті незрячих. Це дуже кропітка та непроста робота, але наша подружка співчутлива та працелюбна.
Наприклад нещодавно у пані Валентини був день народження.
Лише 20% людей з вадами зору виходять на вулиці, але ці люди дуже цікаві, вони прагнуть повноцінного життя, працювати та спілкуватися не тільки з рідними чи іншими людьми з обмеженими можливостями. "Незрячі мають якомога частіше спілкуватися зі зрячими. Такі контакти – це соціалізація, яка потрібна обом", – каже 47-річний Руслан Рубель з Києва. Він знає, про що говорить, бо втратив зір у дорослому віці, довго шукав можливість навчитися з цим жити, та одного дня у розсилці побачив інформацію про Guide Runner. Ну як побачив? Інформацію зачитала вголос спеціальна комп'ютерна програма.
Guide Runner – клуб у Києві, якому у вересні виповнилося три роки. Він дає можливість двом світам зіштовхнутися –тут люди з вадами зору бігають зі зрячими ґайдами-волонтерами. Серед бігунів Guide Runner – Василь Закревський. Він найсильніший паратриатлет України, який переміг на Чемпіонаті Європи та етапі Кубка світу, а також здобув срібну нагороду Чемпіонату світу. Василь – незрячий з дитинства. Спочатку займався плаванням, однак великих результатів у цьому не досяг. Потім зайнявся бігом, почав виступати у змаганнях з акватлону (плавання + біг). я, Зараз опанував велосипед, коли його ґайдом став Роман Король.
З ґайдами є можливості для сліпих займатися скандинавською ходою теж.
Головне - це не боятися! Переборете страх - отримаєте свободу!
Крім спорту, люди з особливими можливостями хочуть вітати один одного подарунками, які хтось повинен знайти у звичайних або інтернет- магазинах, їм цікава мода, хоч вони й не можуть уявити ці фарби, моделі, текстуру.
Якщо дехто бажає хоч трохи відчути, як це жити, не бачачи світла, може спробувати на собі всі ці відчуття, наприклад у музеї "Три після полуночі", у Києві, де ви 1,5 години будете ходити в суцільній темряві з незрячим гідом. Гадаю, це щось неуявне...
