Та все про найсмачнішу каву

   Де ж випити найсмачнішу каву?
   Чимало років вже намагаюсь насолоджуватись цим напоєм, не завжди вдало.
   Колись, ще в Грузії, "Радянській Абхазії" (яка кожного особисто вітала  плакатом при в'їзді з боку Сочі), у Піцунді, варили найсмачнішу в СРСР каву на піску, по-турецьки. Вона піднімалась у джезві 3 рази, і тільки після цього наливали її у малю-ю-сіньке горнятко.
"Знаючі" люди розповідали, що місцеві підприємці (вони там ніколи не переводились, бо Кавказ - це теж Схід, "справа тонка"), завозили зерна кави з-за кордону, та самі їх обсмажували, без всіляких втрат, та технологічних хитрощів на кшталт збору "пилу" для розчинної кави. Не дуже складно пишу? Можна зрозуміти всі натяки?
   Але саме таким чином  варили каву багато де, наприклад у самому сердці Київа, на тоді ще "Карла-Марлі", поруч з кінотеатром "Україна", де був дуже приємний заклад з характерною назвою "Затишок". Подавали справжні люля, соус, та  каву райского смаку. Варили традиційно, у піску.
 
Пізніше, ще до війни, потрапила з родичами в Туапсе. Місцеві мешканці трохи спустили з неба на землю: там зовсім не залишилось таких кав'ярень. Тільки автомати. На жаль.










Але мені пощастило!
Кілька днів тому, у Львові, я знайшла таку кав'ярню. Так-так, на Вірменській вулиці.

Звісно, не сама знайшла - ще у Дніпрі одна дуже весела пані, якій я стала у пригоді, розповіла де в цьому просякнутому запахом кави (сміття ж вже вивезли!) місті можна саме такою, "по-турецьки", насолодитися.









  А як у післясмаковому стані спокійно пройти повз пам'ятник Кульчицькому Юрію-Францеві? Хоча судячи з жіттєпису він не мав справ у Львові, тільки у Відні. Та й одяг мав все більше турецький, і кава його віденська була з цукром і молоком.

Однак Кульчицький в нашій уяві, щонайменьше в очах скульптора, мав вигляд запорізького козака. Це теж зрозуміло, бо з його рідного села вийшли такі славетні люди, як 

• Петро Конашевич-Сагайдачний — гетьман Війська Запорізького у 1616—1622.
• Марко Жмайло-Кульчицький — гетьман реєстрового козацтва у 1625.
• Павло Бут (Павлюк) — гетьман запорізького козацтва у 1637—1638.

Але ми зараз теж Європа, тому маемо єднатися навіть у своєї прихильності до цього напою.

   Стосовно цукру в каві все не так однозначно. У фільмі "Шукач води" героїня Ольги Куриленко, українки за походженням, але турчанки за виконаною роллю, варить каву герою Рассела Кроу, та додає дуже багато цукру. Згідно з турецьким звичаєм, каже вона, скільки любові - стільки ж цукру.
Отак, дівчата. А зараз всі намагаються слідкувати за "хвігурою", та забути про "солодку смерть".

На кримських татар, які насправді себе називають киримли, великий вплив мала Османська імперія, тобто турки. Зараз у Києві  смачнючу каву можно випити у кафе Мусафір , Їі подавють у джезві, на ручку якої вдягають красиву прихватку з національним орнаментом. Вода теж присутня у комплекті, як у "ліпших кофейнях". А яка смачна їжа додавалася до питва!

   Щоб завершити невеличкий огляд: найсмачніша кава, яку я пила за останні років 10 - це та, що мені привіз і подарував мій однокласник аж з Ефіопії. Ми з сестрою варили ту "ефіопку" в Криму рано вранці у керамічній, виробленій у Слов'янську, джезві. Та пили теж з таких же горняток. Які були гарні часи!

Але ще будуть!

На Нагорці МАФи перемагають

   Кажуть, все розвивається по спіралі. Але в нас ця спіраль доволі часто намагається піти кудись униз.
От і зараз на Нагорці маємо такий приклад.
   Геть перехожі, вам тут не місце! Най буде новий, навіть вже й не МАФ, а магазин площею 20х4 метра, який зайняв практично весь простір між "АТБ" та стоянкою для авт. А тротуар (якого вже нема)? Хіба він нам потрібен?
 От цікаво, для кого будується цей магазин-кафе-рюмочна? Тут вже багато генделиків, які постійно змінюють назви, хазяїв, та перелік послуг. Нащо ще один, щоб не платить оренду? Але чий життєвий простір окупувала ця комерція? Мовчазних перехожих?

"Оглянись, незнакомый прохожий.
Мне твой взгляд неподкупный(?) знаком..."

   Спочатку, як завжди, була стрічка, яка не довго висіла. Потім з'явився каркас такого немаленького магазинчика.


Дуже швидко вставили в цей каркас вікна та двері. Непогані.

Між АТБ та новою комерцією місця залишилось сантиметрів 20. Бочком, бочком. Але стережіться, не впадіть до магазинного підвалу.

Вздовж АТБ

А оце з боку автостоянки.

Тут все зроблено "заподлицо", технічно!

Вчора вже з'явився дах...
Скільки це простоїть? До першої жертви під колесами? Випав з нового закладу - і ти вже на небесах, тобто під колесами, скажімо, Лексуса.  Хто буде винен? Хто заплатить за ваш похорон?
 Дуже прикро таке бачити, бо люди в нас зараз відходять в інший світ в великій кількості, та хоча б не через такі жлобські прояви комерційної сутності.

  

Як підвищити позитивний настрій?

   Що робить, якщо несподівано для вас, а особливо для ваших близьких людей, позитивний настрій кудись подівся?
  Як і де його шукати?
  Це дуже просто. Згадайте прислів'я "дивитися на світ крізь рожеві окуляри", яке люди використовують практично у всьому світі. На жаль, походження його я не знайшла.
  Навіть у  "Кембриджському міжнародному словнику ідіом" вираз "крізь рожеві окуляри" описують як помилку у сприйнятті дійсності. Ще раніше Артур Шопенгауер у своїх "Афоризмах життєвої мудрості", вважав, що ліпше все бачити у чорному кольорі, бо менше можливостей для помилок...
Але, але... Всі ми набуваємо власного нелегкого досвіду, скільки б інструкцій, як організувати своє життя, не читали.

  Нещодавно психологи з Торонто зафіксували за допомогою магнітно-резонансного томографа, що людина у доброму гуморі бачить набагато більше кольорів. То були зовсім  не ті замасковані на Британських островах смішні вчені, прізвища котрих ніколи не дізнаєшся. Може то були жінки, які бува не пам'ятають, про що розмовляли зі своєю колежанкою, але дуже впевнено - у якому та була вбранні. 
  Так, професор Адам Андерсон у результаті експериментів виявив, що позитивний настрій допомагає людині побачити набагато більше навкруги,  він "розширює вікно, крізь котре ми дивимся у світ". Поганий настрій натомість веде до "тунельного зору".
Що ж робити, аби тримати себе у підвищеному позитиві?
Здогадались? Купуємо рожеві окуляри. Я так і зробила. 

На жаль, на світлині вони мають якійсь зовсім інший вигляд.
Що маємо...:)











Зараз у мене навіть хмаринки в небі дуже красивого кольору. От дивіться!
Ця світлина - натурального кольору.

А ця- вже дивлячись скрізь рожеві окуляри.

Приєднуйтесь!
Життя буде здаватися начебто у улюблених нами імпресіоністів!

Стаття написана при підтримці Фундації прав людини в рамках Проект реалізується Human Rights Foundation Ukraine в партнерстві з ГО «Громадська Палата України» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Литовської Республіки.

Подробнее:http://cyclowiki.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D1%8B%D0%B5_%D0%BE%D1%87%D0%BA%D0%B8

Метро на Нагорці

  Зараз побачила у ФБ дуже красиву картинку майбутнього входу до метро "Центральна".
Сучасно, доволі багато зелені і зовсім нема машин.
Але в коментарях люди сміються, хочуть бачити шаурму у кіосках, та й зовсім спускають з неба на землю, бо пишуть, що цьому плану вже років 15.
Тим часом на цьому місці і досі стоїть паркан, який багато років ховає таємниці будівельного процесу.

   На Нагорці ж стало зовсім некрасиво, і навіть з подальшими позитивними планами не знайомлять.

Зараз все виглядає  непривабливо, ніби десь у ялинковому лісі цінну деревину заготовили. А може дрова на шашлики пішли?










  Картинка нібито Мамай пройшов: порубали величезні ялинки,  насипали купи сміття, трояндові кущі мабуть все ж пересадили в інше місце. Все завмерло.

І всім цим є можливість "милуватися" зразу у двох місцях, позаду і попереду  відомого у Дніпрі танку.

  А-а-а, трохи таки можна побачити і робітників.

Он-де вони, може невеликі ялинки пересадити збираються, викопуючи їх за допомогою крана з землі?

От цікаво, коли будуть "зарубуватися" у пласт, чи як там кажуть метробудівники своєю професійною мовою?

Мурал на Ногорці

Я вчора теж випадково стала свідком  закінчення роботи над муралом на готелі "Жовтневий". Чому він все ще Жовтневий? А Березневий або Лютневий в нас є?
А все ж там працюють креативні люди, бо якраз вони розробили концепцію цього твору.
Нібито дівчина живе на повному місяці, а хлопець - на старіючому. І вони перемовляються за допомогою паперових літаків.

Що це? Образ сучасного життя? Коли люди перемовляються меседжами, але зустрітися їм неможливо?

 Біля закінченого муралу сидить один із робітників.













А ця качка вже давно тут літає, вона мені дуже подобається, бо красива.

Хоча в ресторані пропонують її з'їсти.
Мабуть тому ми там ще ніколи і не були.

Над загиблим комунізмом люди працюють, викреслюя з життя!?

    Я не дуже пишаюсь собою, як блогером-журналістом, тому не впевнена, що люди, яки внесли деякі корективі до цього монументу, читали цей мій твір.
Новомосковськ - не тільки город супутник, та саме з нього почалось існування міста Дніпра, як вважає де хто з істориків.
І сьогоднішня наявна русифікована назва міста - ніяка не помилка, бо ще указом Катерини II  26 вересня 1784 року місто Новоселиця було перейменоване у Новомосковськ. Половину типового українського слова залишили, але додали зовсім неприродну для наших місць другу частину. Ця цариця "сотовариші" багато "попрацювала" над нашою історією, яка і до того була непроста. 
   Новомосковськ! Як можна терпіти таку назву міста поруч з Дніпром, мешканці якого віддали стільки своїх життів  в боротьбі з затятим вічним сусідом і загарбником?
  Наразі тут, незважаючи  на присутність доволі великої частини україномовних мешканців, мало що змінилось за часи нинішньої війни. Чому? Це залежить від тутешньої влади? Чи місцеві жителі мають якийсь вплив? Пам'ятника Леніна нема, звісно, але вулиці вперто називають по-радянські.

  А ще практично посередині міста горить з ранку до ночі вічний вогонь. Він із шипінням виривається з труби діаметром десь 150-200 мм.
 На приблизно такому вогні дівчата у Києві колись  підсмажили яєчню, та отримали "реальний" термін, молодь смажила картоплю в Тулі, та сосиски у Кемерово. Але вогонь до полу-метра заввишки міг би підтримувати температуру в невеликій металургійній печі.



Навіть у Дніпрі вічний вогонь на Соборної площі запалюють тільки на свята. 

Позаду вогню знаходиться 25-метрова стела з барельєфом скорботної жінки.

Раніше там ще була сцена бою, яка не витримала часу, бо монумент був збудований у 1967 році, мабуть до 50-річчя жовтневої  революції (переворота). Але зрозуміти сенс слів, яки прописані на стелі нелегко:  «Во все времена бессмертной земли о погибших за дело коммунизма помните».  
   Добре, згодна, земля в нас безсмертна, але до чого зараз комунізм? Ми навіть соціалізму нормального не збудували. 

   




   Одного разу я йшла повз цей монумент, навкруги зібралося багато людей. Вони  щось святкували, все це виглядало зовсім по-радянські. Я підійшла до групи явно керівників середньої ланки. На моє обурення марнотратним викиданням грошей на вітер, особливо коли газ так подорожчав, мені запропонували прийти до міськради і записати цю пропозицію до журналу.  Але пояснили, що люди дуже хочуть, а влада іде на зустріч, фінансуючи вогонь з місцевого бюджету. В якості доказу мені показали реального учасника війни, та ще й героя. Це був Микола Непряга,  який отримав звання Героя за форсування Дунаю. Але поруч з ним було всього кілька людей одного з ним віку. Навряд чи вони мають сили ходити кожен день повз цей монумент з палаючим вогнем. 

А може на ці гроші ліпше б допомогти  всім, хто після стількох минулих років ще живий, та потребує багато чого для більш комфортного існування? 
   Я не дуже пишаюсь собою, як блогером-журналістом, тому не впевнена, що люди, яки внесли деякі корективі до цього монументу, читали мій твір.
Але хтось попрацював!

Стаття написана при підтримці Фундації прав людини в рамках Проект реалізується Human Rights Foundation Ukraine в партнерстві з ГО «Громадська Палата України» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Литовської Республіки.

В нас немає війни?

Сьогодні їхала у маршрутці. Водій, молода ще людина, дуже "плакався", що доводиться безкоштовно возить АТОшників. На що йому відповіла, що мов, війна. Він практично прокричав, що війни в нас нема. Хіба?
Зайди у лікарню Мечнікова нижньою східною дорогою. Там стоїть невелике авто з написом "Груз 200" і з пластиковою домовиною зверху. На лаві сидять люди. Вчора молода ще жіночка з притулившимся до неї хлопцем років 16 розгойдувалась ритмічно, ніби колисала і заспокоювала своє дитя. Зараз пишу, а сльози застилають очі.
Повітря навкруги зовсім не те , що буває на похоронах: трохи з хвоєю, трохи з хімічним неприродним запахом сучасних квіткових магазинів. Ні, це густий важкій страшний запах, котрий супроводжує вас ще довго. 
Ті, хто вважає, що війни в нас нема, зайдіть хоч на хвилинку сюди.